Ми знайомі?

Страшна історія

Для бажаючих зазирнути по ту сторону реальності присвячується.

33 січня 1967

Все розпочалося з телефонного дзвінка від Джуніора. Я гарно (по моїм міркам) проводив час перед телевізором, набиваючи повен рот чіпсів та запиваючи цю бомбу повільної дії прохолодною колою. Годинник на журнальному столику показував 22:03. Моє блаженство перебив телефонний дзвінок:

— Луїсе, це Джуніор.

— Я тебе слухаю.

— В мене до тебе одне прохання, — ніяково заговорив він.

Я витримав паузу і Джуніор знову заговорив:

— Можеш підмінити мене сьогодні?

— Сьогодні?

— Розумієш в мене тут така справа…

І почалося. Знав я Джуніора погано, але вже зараз міг відрізнити де він каже правду, а де вигадує. Сьогодні він розповідав мені що в нього захворіла мама і він терміново має поїхати до неї. Все було б добре, якби він минулого разу не говорив що їде до неї strashno.com на похорон. Звісно йти на роботу не хотілося, тим більше в мене зараз вихідний, проте думка що в мене в будь який робочий день може звільнитись приємно гріла мені розум і я сказав те пагубне слово, яке зіпсувало мені все життя:

— Добре, сьогодні я підміню тебе.

— Ну от і домовились,- радісно викрикнув він, вже мабуть забувши ту сумну історію, що тільки що наплів мені.

Я поклав слухавку і став з жадібністю доїдати свої чіпси, ніби хтось без мене зміг би їх поїсти.

Коли я вийшов з будинку годинник показував 22:36.

Дорога була нудною. Обабіч дороги зустрічалося декілька будівель, схожих одна на одну. Майже біля самої станції стоїть пам’ятник водієві, що загинув тут або в 61, або в 62. Там навіть фото його є. Молодий такий хлопець, гарний.

Проїжджаючи повз цього пам’ятника кожного разу я намагався не дивитися і strashno.com це в мене практично виходило, проте на цей раз цікавість взяла гору.

Фото на пам’ятнику відсвічувало жовтим вогнем; мені посміхався той молодик.

За 20 хвилин я доїхав до заправної станції «ОілсДейн»  що належала Остіну Дейну, зухвалому старому що викачає останній цент з кожного покупця та знайде як заробити грошей навіть на купці лайна.

Зоставивши свій «Форд» на задньому дворику заправки, я взяв ліхтарик та обійшов будівлю станції. Це зайняло в мене не більше 5 хвилин. Зараз я вже шкодував, що проміняв вечір біля телевізора на нічну зміну в цій дірі. Гаряче літнє повітря огортало мене ніби вовняна ковдра і подекуди було неможливо вільно дихати. Одне добре – за ніч може проїхати цією дорогою не більше дюжини машин, з них 2-3 зупиняться підзаправитись.

Я повернувся до машини та взяв роман Ларі Мак-Карта «Прохід мерця» який я із задоволенням читав кожної нічної strashno.com зміни, сидячи під ліхтарем в комфортному сидінні.

Час проходив непомітно і з кожним перегортанням сторінки я забував про той телевізор, який стоїть десь на краю всесвіту. Завивання вітру колихало, мов мати свою дитину, кукурудзу, ціле поле якої комфортно розмістилося напроти мене, слідкуючи за моїм поглядом. Інколи, гуляючи по території станції, я був впевнений, що червоні очі за моєю спиною дивляться на мене, вивчають мене. В той же час я різко обертався, направляючи пучок світла на ті очі — а їх як і не було. Але вони були, я це точно знаю. І ще ті очі вміли добре маскуватися.

Повз заправної станції проїхала машина. Я не помічав гулу мотору, поки вона не осліпила мене своїми фарами. Я гадав, що це перша і остання машина за сьогодні. Але я помилився…

Після години читання очі в мене жахливо боліли і я вирішив відкласти strashno.com книгу подалі. Взявши ліхтарика, я провів світлом по кукурудзі. Пусто. Маленька розминка для ніг та рук зробила своє діло; тіло було мені вдячне.

Раптом по кукурудзі побігло світло від машинних фар . На цей раз вона зазирнула до мене в гості і під’їхала до найближчої колонки. Двигун вимкнувся. Якийсь час я намагався роздивитися водія, але це в мене не вдавалося – світло в машині було вимкнуте.

Враз дверцята відчинилися і я підскочив на місці, о як злякався. З машини вийшов молодий чоловік, років 25, не більше. Лице його було дуже знайоме, проте згадати хто це саме я не міг. На ньому була шкіряна куртка з рокерськими нашивками, а довге чорне волосся було зібране позаду конячим хвостом. Спочатку я подумав, що чоловік п’яний – його погляд був ніби направлений в нікуди. І очі… Очі були чорними, а зіниці біли розширені настільки, strashno.com що білого в них майже не було.

— Заправите мені повний бак.

— Добре.

Я пішов до машини та вставив пістолет до баку. Бензин струмочком подзюрчав; на колонці почали танцювати цифри. В цей час чоловік стояв спиною до мене і дивився на кукурудзу (принаймні я так думаю).

— Ви вже закінчили? – запитав він навіть не повернувшись до мене лицем.

— Майже.

Я заправив в його «Понтіак» 65 літрів пального, що є повним об’ємом паливного баку. Виходить він приїхав сюди зовсім без бензину. Йому пощастило, що він саме зараз натрапив на заправну станцію. Проїхавши б ще з пів кілометра, він штовхав би машину до самого Ладлоу.

— З вас 6,85.

Чоловік (хоча мені б було краще називати парубком, бо виглядав він саме так) підійшов до мене впритул, вставившись своїм тупим поглядом прямо в мої очі, і протягнув дві п’ятірки.

strashno.com Принесіть мені ще пляшку води з магазину, а решту залиште собі.

Але я вже не слухав його балаканину, тому що зрозумів, хто це. Переді мною стояв хлопець, що розбився недалеко від цієї станції. Від цієї думки ноги в мене підкосилися, а розум покрився тяжким туманом.

Я кивнув і взяв в нього гроші. Ледь торкнувшись його руки, я відчув мертвий холод. Весь світ перестав існувати — залишились лише я, він та заправка.  Придивившись, можна було помітити, що шкіра у нього ледве посинівша. Він дивився в притул на мене, пропалюючи своїм мертвим поглядом. Від цього ставало по меншій мірі не пособі.

— У Вас знайоме обличчя. Ми не зустрічались раніше, — запитав я майже знаючи відповідь на моє запитання.

«Ні. Звісно ні, я тут вперше проїжджаю. Ви мене з кимось путаєте.»

Але відповідь була дещо інша:

— Можливо. Все можливо, — він strashno.com лукаво посміхнувся показавши свої жовті зуби.

Я видавив із себе сиру посмішку і пішов на задній дворик заправки. В голові в мене була лише одна думка – треба тікати. Я хотів бігти стрімголов до самого дому, а потім замкнутись на всі замки і сидіти в квартирі зо три дні. Я біг би по кукурудзі до самого Портленду, не зупиняючись та не обертаючись.

Але в мене з’явилась інша думка, коли я поглянув на своє авто. Ні, не тікати! Я буду захищатись.

Діставши мисливського ножа (мені його подарували на день народження і я завжди возив його в машині), я пішов за водою для цього мертвяка.

Повертаючись до машини, я трішки злякався: хлопець дивився на мене серйозно, обличчя стало більш блідим, він явно був стурбованим.

Я тримав ніж за спиною і повільно підходив до нього.

— Нам час, Джуніоре!

— Мене Луїсом звати! strashno.com – відповів я просто спантеличений. Відповідь вилетіла з мої вуст автоматично. Гарно обдумавши я ніколи б так не відповів мертвяку.

Обличчя його стало здивованим. Він закліпав своїми чорними очима ніби борючись з сльозами.

— Ви мене з ним сплутали.

Чоловік задумався:

— Можливо ти хочеш підмінити його?

Я закляк на місці. Він хотів забрати мене з собою, тим більше мій час ще не прийшов.

Чоловік, чи ким він там був, протягнув до мене свою руку. Я помітив як пальці на руках витягуються прямо на очах а нігті переростають в гострі пазурі. Розгубившись, я зробив крок назад, він зробив те саме.

Тікати? Так, тоді я хотів тікати. А ще більше я хотів жити. О так, я дуже хотів жити…

Я поглянув на пляшку у своїй руці а потім на нього. В моїй голові, десь в далекій туманній області, загорівся ліхтарик. Через strashno.com світло цього ліхтарика було видно думку:

ПЛЯШКА – МЕРТВЯК – КИНУТИ – ТІКАТИ.

Декілька секунд на роздуми і я саме так і зробив. Ще секунда і я тікав до своєї машини. Серце важко стукало і заглушало звук кроків. Здавалося легені зараз просто вибухнуть. На горизонті виднілася машина (для мене це було саме так). Довгі години (насправді кілька секунд) я безпомічно біг до машини. Ось останній ривок – і я всередині свого «Форда». Першим бажанням було увімкнути світло; другим – мотор.

Він закахкав як навіжений і машина рушила з місця, свистячи шинами по асфальту. В один момент погасло світло на заправці і в машині; по тілу побігли мурахи. Я проїхав повз виїзд та помітив, що машина мерця пропала. Можливо, коли я біг, то не почув, як завівся мотор, от і все!

Я вже виїхав на дорогу та прямував геть, коли м’який, strashno.com спокійний голос зліва від мене зауважив:

— Ти їдеш у правильному напрямку.

Я подивися вліво і майже не зомлів. Біля мене сидів той мертвяк. Його очі, дещо сумні, вставились на дорогу. Його ніби накрила хвиля ностальгії. На якийсь момент мені навіть стало його жаль, але згадавши про себе, я знову став ненавидіти цього йолопа.

— Сьогодні ти заміниш свого друга, Луїсе. Така твоя доля…

Автоматично я потягнувся до паска безпеки. В цей самий момент кермо викрутилося вліво і ми злетіли з дороги. В цей самий момент я почув божественний звук застібання паска.

А потім темрява…

Все, що було далі, я згадував як у тумані. Я прокинувся в лікарні, щурячись від палкого світла ламп денного освітлення. Мене розпитували про причини аварії. А я розказував правду.

Я гадав, що знайдуть тіло чоловіка, який мене майже не вбив. Проте, коли я розказував про strashno.com нього, слідчі тільки переглядаючись знизували плечима.

«Псих…», сказав один із них – і це прозвучало для мене як вирок.

Потім мене привезли до психлікарні, де я донині і знаходжуся. Можливо, мене б випустили, якби я не розказував про дивні написи на стінах, які міг бачити тільки я; якби не доводив, що те що трапилося – правда.

Люди навідріз відмовляються вірити в те, що я розказую. Певно, вони просто бояться зазирнути за тонку завісу нереального. Саме тому таких, як я, тримають окремо від світу.

Щоб люди жили буденно, не вірячи в нереальне.

Але я вірю, що це все була правда, не галюцинація, бо я доторкнувся до нього. Я відчував холод його мертвого тіла.

А ще в мене залишились його гроші…

Я в це вірю так само, як вірю в те що сьогодні 33 січня 1967 року…

Автор: Владислав Гуйвик

Поделиться ссылкой на историю с друзьями:
Спасибо, что поддержали автора понравившейся Вам истории, нажав на иконку своей любимой соцсети. Если Вы знаете историю получше, обязательно присылайте ее нам (регистрация для этого не требуется).


Комментарии (3) к страшной истории "Ми знайомі?":

отпад!

цiкаво :)

дійсно шикарно)

Прокомментируйте, пожалуйста, эту историю (регистрация не нужна):

*Все поля обязательны для заполнения. Соблюдайте, пожалуйста, правила сайта.

Ваша личная horror-история может быть опубликована на нашем сайте уже сегодня! Добавьте собственную страшилку прямо сейчас (регистрация не требуется) или перейдите к чтению публикации. Не вошедшие в основную часть сайта статьи можно найти здесь. При копировании понравившихся историй, пожалуйста, не забывайте ставить ссылку на strashno.com со своего сайта или группы в соцсети. Большое спасибо за Вашу поддержку и участие в развитии сайта.